Я так думаю!!!!! чи для тих, хто не вважає "Пающіє труси" творчістю


Я абсолютно всім рекомендую підписатися на видання «Тиждень».

Дуже, дуже і дуже пізнавальний  і суперовий журнал.

Особливо це для тих, хто хоче читати українською і мати змогу читати не банальне не  вихалащене рекламою, чи таке, що для всіх і про всіх.

Особисто про себе – я живу, як виходить, а от душа, розум, потребують чогось більшого. Так, мої б очі з задоволенням дивилися  виключно на геги і простакуваті статті – так щоб зцідити з себе негатив і провітритися мізки, АЛЕ!!!!!!!!

Для тих, хто хоче МІРКУВАТИ, ОБМИСЛЮВАТИ, ФІЛОСОФСТВУВАТИ, - наполегливо рекомендую мати у себе саме це видання.


Открыть | Комментариев 21

Здається зрозуміла...


Не знаю, а особисто у мене склалося враження – куди українця не запхни, - він усюди буде жити.

І тут справа не в тому, що українці надлюди, чи,  як-то кажуть поголовно усі велетні-індиго. Ні, ні, і ще раз ні. Просто, за нашу історію нас стільки разів заколупували, що у місцевого населення не було вибору, з думи на те, що робити.

Роби чи не роби, а треба було виживати – кормити родину, вирощувати хліб, і мати на це все хоч якийсь настрій.

І ми були вимушені виживати, попри все – лють, кривду, обман, терор, і все інше. І як би це спотворено не виголошувалось  - ми вимушені були любити те, що маємо.

Залишається  одне – вміти це захищати. Не емігрувати, не ховатися, а відвоювати себе задля життя і добробуту..


Открыть | Комментариев 19

Останнім часом, я не бачу щасливих людей


Останнім часом, я не бачу щасливих людей. Хоча, тих що я бачу  - вони всі різні, у одного щось є, у іншого щось  нема, але всі вони не злидні і не моральні покидьки. Одна людина - людина праці, інший – десь у медіа. Але це не важливо.

 Коловорот – є/нема – пахар поля чи важкої фізичної праці/пахар інтелектуального поля – але  ж то українці, мої земляки та співвітчизники, з якими стикаєшся, з якими спілкуєшся, і на яких просто дивишся.

Ну не бачу я щастя, яке для мене, в моєму понятті, повинно «збиратись» десь на обличчі – ну не знаю - веселі очі, відсутність напруги м»язів, не кам»яне підборіддя, а взагалі – лице на яке хочеться дивитись.

Я авжеж,  не анатом, і не герой серіалу, «що вгадує емоції дивлячись на працю м»зів та кінцівок людини».

Я це для себе, просте відчуваю. Відчуваю, те що бачу.

Так, мої знайомі, живуть по якомусь, невідомо ким написаному правилу – намагаються бути «чєловєками»: Треба їсти, треба пити, треба щось вдягти на себе – добре якщо це модно, треба – мати родину, треба – раз у рік десь  відпочити, треба – мати гроші для всього цього, треба – спілкуватися з ріднею, треба - ….,  треба - …., треба - …., треба - …., треба - …., ……….

Люди!!!!! Вони намагаються виконувати всі пункти того, що треба, але  я не бачу радості. Я не знаю що це…Пандомія, «темні часи», чи це нормально….


Открыть | Комментариев 13

Геги, або вечір з пультом від телевізора


Нових серій не закачала, нових фільмів також, читати не хочеться… Довелось дивитись наше телебачення.

Перші хвилини. Реакція: «Мозок, до побачення».

Трохи згодом промайнула така думка – «Якщо я  у хаті голосно промичу, сподіваюсь я не роздраконю сусідів».

Ще трохи згодом. Клац, клац, клац пультом. «З натягом, але є що дивитись, аби не завелика кількість реклами».

Тобто, коли мозок «вийшов покурити», наше телебачення почало сприйматися навіть дуже нічого.

Цікаво, а він, - мозок, з перекуру повертається?, чи ти просто стаєш тупіший від перегляду наших телешедеврів. Мені здається, що другий варіант більш підходить. Після перегляду ТБ мене, як заціпило – ані думок, ані «думочок» - суцільний вакуум.

 

І що я дивилась – геги, реклама, реклама, соплі про «зірок», реклама, в 1101 раз ті самі серіали, реклама, реклама, реклама, гірка політика, реклама, реклама, катастрофи на Україні, реклама, і ще раз про зірок, і передачі на кшталт – «сам собі з Новим роком» - українці співають, танцюють, фонтанують, зіркують і т.д, реклама, реклама, реклама…

 

Наче пультом від телевізора ввімкнула вибуховий пристрій у своїй голові.

 


Открыть | Комментариев 21

Я іноді хворію підлітковою закоханістю


Я і обожнюю і ненавиджу цей стан, - коли починаю марити якимось актором.

В підлітковому віці цього зі мною не траплялось, да і коли стала постарше, не помічала за собою такого. Ну не вирізала я фотки із журналів, не вивішувала над своєю кроваттю постери акторів, і тим паче не цілувала зображення такого собі «любчика-ідола». Була стриманіша, навіть байдужа.

Я зараз – ну це якийсь жах. І я  вже декілька разів наступала на ці граблі.

А починається так – дивлюся я собі серіал, чи фільм, і ось, в якусь мить – бац – і я розумію, що мені хочеться дивитися і дивитися на цього актора, дізнатись до дрібних  подробиць  його біографію, і ще хочеться щось таке, що навіть складно описати – може притиснутись до нього, може просто схопити його у обійми і так постояти – не знаю. Я не підліток, розумію, що предмет моєї «лихоманки» – актор з усіма з того витікаючими обставинами.

Так, я стаю хвора. Мені і тяжко і приємно, і млосно, і гаряче. Так триває скільки-то часу, а потім проходить, - як корова язиком злизала.

Я не розумію – що це зі мною? Може це той рівень, та сходинка мого життя, яка з часом приведе мене до того віку, коли я врешті-решт стану, як та дурнувата бабця із голлівудських фільмів, яка при вигляді оголеного торсу молодика, починає шкірити протези щелеп, та від радощів стискає у кулачки свої покручені варикозом пальці.  Сподіваюсь, що ні, але як то кажуть хз.

Скажіть, а ви іноді, щось подібне відчуваєте?  Чи лихоманить вас від нав’язливого почуття якоїсь  підліткової закоханості до актора.


Открыть | Комментариев 15

Ех, люди, люди…або як таке сприймати при здоровому глузді


Буває так, що шукаючі певну інформацію в Інеті, раптово натрапляєш на сайт доброчинної організації або форум, що займаються спасінням та  прилаштуванням безпритульних тварин.

Ось і мене сьогодні закинуло на пермський форум «Доброта». Читала щасливі історії, а потім переходячи з теми на тему, натрапила на таке:

 

http://dobrota.perm.ru/forum/index.php?showtopic=2849&st=0

«Есть в Питере одна девушка Аня (я как-то давно эту тему здесь озвучивала).

она как-то украткой выносит «отработанных» крыс из вивария одной лаборатории.

дело в том, что такие крысы после «отработке» подлежат усыплению,

но у нас никто на наркоз, уколы и тд ни время ни деньги тратить не хочет,

поэтому крыс просто ставят в холодильник и там они от голода и холода умирают

в течении нескольких дней. зато бесплатно.

 

крысы не ручные, от человеческих рук они видели только боль

и мучения. поэтому тискать их уже никогда не получиться. продолжительность

их жизни всего года 2, а если учитывать их «изношенность», то и того меньше.

вобщем всё что им нужно это еда, а главное — спокойствие и чтобы они больше

не испытывали боль. это всё.

 

У Ани есть возможность переправить крысок с кем-то из своих родственников,

которые ездят сюда иногда.

Ее малыши живут уже в разных городах страны, даже в прибалтику она их устраивала.

очень надеюсь что и среди нас будут желающие подарить хоть немного,

но спокойной жизни этим ребятам.

 

вот ее группа Вконтакте http://vkontakte.ru/club12416219

ее почта aelle@yandex.ru»

 

Стало моторошно. Стало сумно і болісно.

Так, я люблю крис, але про таке читати неприємно.

І може я, як той страус не хочу ні чути не бачити, що трапляється з лабораторними крисами. Це все є, - десь там, за парканом, далеко і моє життя не зачіпає.

І так готовий жити не бачучи і не чуючи, іншого світу сповненого горя і страждань. В свою людську ситість не хочеться впускати проблеми, окрім своїх. Так, - це мені треба, це мені необхідно, і взагалі світ повинен вирішувати лише питання нашого розмноження та підтримування нашої життєдіяльності.

Нехай на крисах проводять усілякі тести, нехай. А коли вони стають непотрібними – викинути їх, як лахміття. Хоча ні, тут навіть не викидають, а замордовують.

Сподіваюсь забути цю історію. Хоча може потім вже не буде так дивно, коли моє серце залишиться кам»яним, дивлячись на непотрібних старих людей, дивлячись на непотрібних дітей, і дивно не буде, коли ти сам виявишся нікому не потрібний.

Цього не хочеться помічати. Краще я розкажу, що купила новеньку кофтинку і ще хочу купити нову сумку….Ще можу розказати, як родичі кожну неділю передають величезні сумки з їжею для своїх дітей, ще можу розказати про новий фільм з Гарі Потером, та про те, як нещодавно куштувала алкогольний шоколадний коктейль  …

 

А хтось:

http://dobrota.perm.ru/forum/index.php?showtopic=2849&view=findpost&p=59103

«Ура-ура!

Трое крысиков уже у Лели, а еще один в Перми у хозяйки.

спасибо за отзывчивость!»

 

«Теперь про крысиков. Дорогу из Питера они перенесли хорошо. Их встретила девушка Ольга, у которой уже есть свои крысики. Она взяла себе тоже одного мальчишку.

Спасибо ей большое за то, что встретила моих крысенышей, за гостеприимство (постоянно хотела нас накормить - напоить) и курортное содержание моих мальчиков.»

 

 

І може зробити так:

http://dobrota.perm.ru/forum/index.php?showtopic=2849&view=findpost&p=60079

а вот и крысячие аппартаменты и сами жильцы....

 


Открыть | Комментариев 30

Свійські тварини мого міста. 2-га частина


Так, наше місто наповнене браттями нашими меншими. Вони скавчать, шиплять, муркотять, лають або цвірінькають, спілкуючись таким чином між собою, або звертаючись до нас людей. Зазвичай на вулиці можна побачити лише домашніх собак, котрих як не крути, а на вулиці вигулювати треба. Інша справа коти, але ….

 

 

Права частина вулиці, коли я повертаюсь з роботи

 

Це треба було бачити. Він – то кремезний охоронець з «чепурної» будівлі Податкової районної адміністрації.

Інший він – то дивної краси випещений кіт. Чорно-білий, з хвостом, як у павича, чистенький, вгодований і безтурботний на морді.

Та, мабуть була весна, бо цей красень на своїх, удягнених в біленьке, ніжках велично крокував з будівлі кудись у мандри. Охоронець, трохи дурнувато посміхаючись, трохи ніяковіючи усією своєю кремезною фігурою почав згинатись, намагаючись рукою  завернути  назад додому «податкового кота».

Той трохи сприткував, та прискорив кроки, але так ліниво, без надлишку приті, і так, щоб далеко не зайти, опинившись сам на сам на цій галасливій, ранковій вулиці. Охоронник почав сміятись, вже не звертаючи уваги на людей, та лагідно, таки завернув чорно-біле чудо назад до «чепурної Податкової». Вхідні двері будівлі замкнулись, а мені і досі теплішає на серці, коли згадую той випадок. Податкова, кремезний охоронник, красень-кіт…Все ж  таки життя є крізь, навіть у податкових…:)

 

 

Підйом вулиці

 

Вони вже ходять так, як їй зручніше. Але я розумію, що напевне, колись, то вони були вимушені з витягнутою рукою, майже бігти за нею.

Вона – стара гонча. Яскраво руда з сивиною на морді.

Їй вже тяжко ходити, у неї страшезна віддишка і періодично трусяться ноги. Її хазяїва, прогулюючись з нею, періодично зупиняються, стоять і чекають, коли вона відпочине.

Не знаю, скільки їй ще доведеться відрахувати тих підйомів і спусків, але те, що з нею турботливі люди, які, напевне, будуть поруч з нею, коли закінчиться її собачий вік, у мене чомусь нема сумнівів.

 

 

Двір

 

Це було з тієї пісні, яку чотири роки тому, напевне з години чотири, співала моя Бася бігаючи за людьми на своїх, ще заслабких котячих ніжках під вікнами мого офісу

Але в цій пісні було про  цуценя. Звичайне, безпородне, але палко прив’язане до людей.

Бігло за кожним, дивилося в очі, намагалось лащитися. Кожен раз, коли я його бачила, серце зжималося від суму, безпорадності та сорому. Невже велике місто закрите від щирого серця? Саме того серця, яке тріпотіло надією в його безпородному цуценячому тільці.

І знаєте, а чудо трапилось!!!

Хоч  красень з нього і не виріс, але, як приємно бачити, коли він озирається на своїх хазяївів, коли вони прогулюються разом із ним. А на його шиї, як відмітка від поцілунку  фортуни висить ошийник.

Напевне в цьому місті ангели допомагають не тільки людям, вони, здається  допомагають кожному щирому Божому створінню.

 

 


Открыть | Комментариев 5

Спасибо тебе Анфиса


Было холодно, -  и в душе и на улице. Природа в тот день выпустила на волю резкий ветер и  колючий снег. Они, кружась вместе с ветром в диком танце, после продолжительной пляски, оседают на землю, дома, одежду, на наши лица, смешиваясь при этом с соленой водой нашего горя, наших слез.

…..Ты прекрасна, ты удивительна, ты лежишь как королева в своей последней за свою жизнь колыбели. Глазки приоткрыты,  и мне кажется, что они еще излучают блеск.  Ты принцесса, ты лучшая…..но ты уже не просишься на ручки, не вскидываешь носик, когда мы едим, не просишь воды. А сердце обрывается, губы еще помнят тепло твоей шубки. Наше сознание еще не привыкло, что ты можешь лежать неподвижно………....что это все….……что время не поворачивается вспять.

……И не одно лекарство не может вылечить душевную боль, и мы не можем вот так все оставить. Нужно отдать тебе наш последний долг, совершить для тебя наш последний поступок. Это все….

……Мы выходим на улицу. Я несу тебя в картонной коробке. Эта неживая вещь, наверное, всегда чувствовала, что сделает за свой картонный срок  самый грустный поступок.

Эта коробка раньше была упаковкой для босоножек, но все наверное предначертано давно….они не носились, они натирали ногу. А сейчас эта коробка натирает мозоль на сердце. Но она подходит по размеру. Она стала твоим последним пристанищем.

         В этом домике часть подстилки, на которой ты всегда спала, и сейчас твой носик так непривычно тихо лежит на ней.

         Сколько же нужно времени, где бы выплакаться, на что не смотреть, чтобы не вспоминать...

         Почему  с нами, почему в этой жизни, почему так рано….и почему так от этого всего больно...

         Мы находим нужное место под сливой….Земля мерзлая, она не поддается, но мы вырываем небольшую ямку и опускаем туда маленький гробик.

 

         Спасибо, что ты была с нами, что радовала нас своей жизнью. Спасибо тебе, Анфиса.

 

2007.... Анфиса была декоративной крыской

 


Открыть | Комментариев 45

Свійські тварини мого міста. 1 частина


Ну по-перше це моя кішка Бася. Вона, авжеж, головна. Але про неї вже писано, і не мало.

Є інші, - ті яких ми випадково зустрічаємо на вулиці. Це домашні тварини, які мешкають в будинках повз яких ми проносимось, чи повільно чимчикуєм на свої роботи чи навчання, або просто додому. Ми зазвичай ходимо одним і тим самим маршрутом і тому ці маленькі жителі нашого міста через якийсь проміжок часу стають майже знайомими. Про них і розповідь.

 

Ліва частина вулиці, коли я повертаюсь з роботи

 

Довгі ноги, великий тулуб і добрі очі

Вона – то, на величезно довгих ногах собака, з якимось неймовірно товстим і довгим тулубом. Напевне вона стерилізована, бо спокійна і завжди розважлива. А може в неї така вдача.  Дуже повільно, без ривків та підстрибувань вона неквапливо йде поруч зі своїми, на диво малого зросту хазяєвами. Це може бути жіночка, чи чоловік. А одненавна кількість її членів сім»ї зросла – разом з її проводжатими з»явилась рожева коляска. Напевне то дівчинка, і напевне теж буде невеликого зросточку, як її батьки. Породу собаки я й досі не зрозуміла. Чомусь мені здається, що це помісь якоїсь гончої та звичайного двортер»єру. Але вигляд у собаки шикарний. Кожен раз, коли я її бачу, у мене на обличчі з»являється посмішка – ну подобається вона мені.

 

Коротки ніжки і плив часу

Першого разу, я навіть не зрозуміла хто це. Прижаті до землі товсти-претовсті  тільця і довгі вуха. Це напевне мама та дочка – дві старючі такси на коротесеньких ніжках. Вони вже були убілені сивиною, яка проступала поверх їх  руденьких тілець, але в той же час було видно, що одна молодша, а друга старіша. Їх хазяїн під стать їм, але тільки по віку такий же старенький. Але незважаючи на почесний вік, ці два старих цуца бігали, як живчики на своїх коротеньких лапках. Потім я їх довго не бачила. І от – сумна картина. Він і вона – хазяїн і одна такса, але вже без  третьої – напевне померла. І тепер, коли їх бачу на прогулянці, постійно згадую, як ті два стари тільця іноді намагались грати, а тепер, просто повільно крокує. Життя…

 

Неприємно…

Бійцівські пси. Враження – їх хазяїва в суворих постатях своїх псів, ховають свою слабку нікчемність. Ну тільки у них повідки тягнуться на всю вулицю, тільки їх хазяїва мають якісь скажені вирази обличчя і тільки в адрес їх я чула зауваження. Не один раз промайнула в мене думка, а чого власники цих собак не вважають за потрібне одягати на своїх підлеглих намордники, чому не водять їх на коротеньких повідках, і ще – чому вони такі хлипкі. Невже, боронь Боже щось, їм вдасться їх утримати. Одне слово – неприємно…

 

Але ще є друга сторона вулиці і підйом….і там теж гуляють інтересні екземпляри «чотириногих киян» ...:).........


Открыть | Комментариев 23

Випадкова близька людина


В житті завжди є така людина з якою ти не встиг добре роззнайомитись, і не зміг більше поспілкуватись.

Це може трапитись де завгодно – на транспортній зупинці, біля магазину, на дискотеці, в кафе, у мандрівці де інде . Ви промовляєте одне до одного декілька слів, фраз, але  потім щось розводить вас – і кожен  спішить по своїй справі.

А потім чомусь згадуєш людину, - саме такою, якою вона запам’яталась у час вашого  короткочасного знайомства. Пам'ять, авжеж, не зберігає всі деталі – в чому та людина була одягнута, який в неї був голос, чи зріст. У свідомість западає, якась деталь – кепка, футболка, чи  сорочка в клітинку. І не важливо про що ти говорив з тією людиною, важливо те, що ти хочеш ще її побачити, краще познайомитись, чи просто дізнатись про неї більше.

Я чомусь досі згадую чоловіка з яким мала випадкову розмову багато років тому. Це не було кохання, чи пристрасть, чи щось таке, що притягує жінку до чоловіка. Ні, це якесь дивне відчуття, що мало бути, щось інше, більш важливе, ніж десять хвилин розмови ні про що.

Може це споріднена душа, може щось інше, але я чомусь досі іноді згадую про ту  випадкову розмову…


Открыть | Комментариев 27

Хочу на футбол, хоча і не люблю його


Так, на ЄВРО-2012 хотіла би відвідати, хоча б один матч – будь-який, хоч «Йорданія-Кіпр», хоч «Венеція-Зимбабве» : ) Навіть якщо матч буде серед равликів – я візьму бінокль і буди дивитись!

Взагалі, футбол я не люблю. І вважаю його аналогом «Бєдной Насті», тільки для чоловіків. Але, така подія!!! Я б з задоволенням потусила, але не більше (не люблю я серіалів ні жіночих, ні чоловічих ;).

Це все одно, що купування дурнуватих магнітів із зображенням місцевих визначних цікавинок, які потім і ліпити нема куди. Таких в мене є вже штук 5. Але справ не в тому, що ти його кудись «зафутболиш», привезши додому,  справа саме в процесі його придбання. Нехай це потупцем, або  розважливо, але ти готовий чесно викласти 10 грн. за цілком непотрібну річ, лише з метою, що вона начебто таки треба, Бо Я Ж Тут. Це ритуал. А з ритуалами іноді не посперечаєшся.

Так от, - я хочу відвідати будь-який матч ЄВРО-2012 , щоб у своїх нотатках пам’яті згодом зафіксувати: «Тут  була Марічка», і далі «дата. місяць. 2012»


Открыть | Комментариев 14

"Рекомендувати цей запис" або "Автор жжот". То може ще й шаблони постів будуть?


Ще, напевне, не вистачає «Автор жжот» або її ступеневий варіант з матюкливою приставкою – то, коли не пост, а майже шедевр.

Не буду кривити душею - така примітка  – це приємно, але по факту – це мовчання.

Майже нічого не пишуть у так званих віп-блогах, бо там ніколи нема зворотнього контакту. Але така приписка – це також нічого. Я розумію – хтось тут працює, і йому нема часу постійно падати пальцями на «клаву».

Але ж – ну якась частини тут, - саме для спілкування, для обміну думками, ну тобто для в якійсь степені – інтерактивного спілкування. Ну невже майже всім досить лише читати нічого не коментуючи?

Нема роздумів, нема питань. Як наслідок – а чого я це буду писати, воно комусь потрібно???? І тоді, ну якись ППць – по сто двадцять Бродських на день - !!???!!! Нече йому мало, що його матраци рекламують. До речі – його матраци мені подобаються більше, ніж його пости.

Я пам’ятаю ХБ кількарічної давності. Не будучи в цій спільноті, я для себе особисто декількох авторів до «Избранного» внесла. Для мене ХБ був якимось легендарним. Здавалося, що там існує жива думка, така собі інтелектуальна аура.

Але, якщо мовчати ???? Мовчання не може бути красномовним, воно ні до чого не спонукає і залишає байдужим.


Открыть | Комментариев 8

Давай від всіх збудуємо стіну…


Це то саме, як з коханим рай у шалаші.

А чи можна залишити кохання – без цього побуту, відстані, кругозору, ментальності.

Ні не можна. Це я скажу по власному  досвіду. Почуття повинні бути більші ніж усе…

Усе…окруження, погляди, стереотипи…

Давай від всіх збудуємо стіну…

І ми  будуємо. А чи надовго її хватає. Стіна буває такою крихкою і прозорою, але ми, якщо її вже більше нема, потім завжди згадуємо, що за нею ми були особистістю.

… Давай від всіх збудуємо стіну

Від злих очей проклять і наговорів...

............


Открыть | Комментариев 5

Скоро гробки. Більша частина нас, блогерів, відірветься від свої "клав" та поїде до могил своїх родичів


Так, скоро гробки.

Більша частина нас, блогерів, відірветься від свої клав, ноутів, компів, та запасеться граблями, фарбами, лопатами чи топорами, - накупить штучних квітів і поїде в села чи передмістя до могил своїх родичів. І там буде висмикувати зілля, рубати паростки акації, чи старі дерева, протирати хрести або мармурові плити, поливати та  виносити сміття. А якщо фарба з оградки вже облущилась – то ще й прийдеться приводити її до ладу.

А у когось вкотре зіжметься серце – от все треба поставити новий пам’ятник чи оградку, а все не хватає грошей або часу. Треба, треба на наступний рік зробити, - так негоже, і до бабусі на цвинтар в село треба заїхати…Коли? Вже років п’ять там не був. І там треба все довести до ладу.  

Авжеж до деяких могил добратися не вийде – і далеко і дорого і по часу не зручно.

І мені вже зараз стає зрозуміло – чим простіше тим краще. Не треба цих огорож, мармурових глиб, чи штучних квітів. Скромна плита з інформацією – того для пам’яті достатньо. І далі самий простий догляд – прибрати бур’ян.

І не треба цих височезних загорож за які чіпляєшся і за яких не пройти не підійти.

Але, як відомо саме важке – в простому. Важко змінити свідомість, важко відійти від канонів, важно вчиняти не так, як заведено.


Открыть | Комментариев 11

Чоловік і жінка, як пазли у грі під назвою «сімейне життя»


Сьогодні, коли я була в іншій кімнаті квартири, задзвонив мій мобільний. Неприємно – я чомусь завжди напружуюсь, коли він дзвонить. Мені не подобаються мелодії, які в ньому є, мені не подобаються всі інші звуки, які пропонуються для дзвінка, бо я не люблю бігти до нього, не люблю витягати його з сумки, не люблю постійно контролювати його заряд.

Для мене цей апаратик – це обмежування моєї свободи.

Авжеж, я можу їм не користуватись, але мобільний став не просто можливістю з кимсь бути на зв’язку – він став наче додатком до твоїх частин тіла, наче апендицит – навіть якщо він не виконує функцій – він усе одно або ще з вами, або у формі «нагадування» - таким рубцем в області майже інтимних зон. 

Міркуючи про свою нелюбов до дзвінків, я почала далі подумки розкручувати тему, що мені ще не подобається і врешті-решт мої роздуми привели мене в сферу відносин між чоловіком та жінкою.

Ось я, - не люблю дзвінків, а якби у мене чоловік був ревнивий, то вже напевне довів би мене до сказу, постійно «наярюючи», і контролюючи де я є.

Або, якби я була проворною господаркою, то вже б тоді  я довела свого чоловіка до сказу, постійними прибираннями, чи примушуваннями знімати взутті за порогом квартири.

Ну і так, якщо розкрутити різні сімейні аспекти, то виходить, що у відносинах дуже важливо, коли люди один одному дійсно підходять.

 Вони хоч і можуть бути різними, але своєї різністю вони повинні складатися, як у пазлі  – і утворювати гармонійну  пару.

Так, в деяких моментах, ми притираємося одне до одного все життя, але якщо ви фігури з «різних ребусів» – все, «життя не буде». Це буде череда розбірок, та претензій, нерозуміння, та агресивних випадів. І все це буде відбуватися на фоні того, що люди, наче підходять одне одному – по віку, по соціальному походженню, по фізіологічних параметрах. Але ота непарність буде заважать знайти точки перетину.


Открыть | Комментариев 14

Невже я справжня українка?



Открыть | Комментариев 34

Котячі ревнощі - ну прямо, як у людей :)


 

Кажуть у людини є щось звірячого…Я в це вірю..

Що стосується ревнощів, - то вони в нас точно однакові.

Ситуація. Є в мене кішка Бася – розумна та балувана. Моя мама, їй, що називається «зад заносить». І от мама поїхала в село, а там до неї на відгодовування одразу примчало декілька сусідських котів. Вона їх ті два дні, що там була, кормила до відвалу, пестила, слухала їх вдячне муркотіння.

Моя кішка сумувала за мамою – я вже знаю, як вона сумує. Вона часто ходила в кімнату де мама спить, крутилась біля вхідних дверей, насторожено ходила по хаті. Одне слово – сум.

І от нарешті – повернувся  її «любчик», тобто мама. І кішка прилинула до її ніг, тремтіла хвостом, і взагалі була солодка і липуча, як льодяник на паличці. Але ж від мами йде запах  тих чужинців, яких вона прихищала останні два дня…  І тут  за мить, у моєї кішки секунди радощів перетворюються на гнів і лють.

Шипить, розпушується, хвіст мало не відривається від мотиляння, на спині бугряки пускає.

 «Як ти посміла мацати когось, крім мене!? Як ти могла оросити себе чужинськими запахами?! Погана тітка!!!!», - може саме це було зашифроване котячою мовою в тих «шшшшшшшшш грррр шшшшшш».

Вона ще й досі до тями не прийшла. Мама дзвонила, – каже, - Бася хоч і ходить за нею слідом, але  при першій же нагоді порикує, пускає хвилі по спині і мотиляє хвостом.

От такі котячі ревнощі, ну просто, як у нас людей.


Открыть | Комментариев 4

Мій перший вірш українською мовою...А чи він вийшов?


 

Ми не друзі і не закохані

І немає тяжіння в буденності,

Ти не ловиш мій погляд захоплено

Я не мрію про спільні взаємності.

 

Їх нема і не буде в подальшості,

Нас не бачить майбутнє сплетеним,

Ми сьогодні під легким градусом

Ми кохаєм п’янкою відвертістю.

 

Ти шепочеш міні блудливості

Я сміюсь, та грайливо зітхаю

 

Оковита, навіщо ці пестощі????

Так у гречку ще дострибаєм….

Вирішила, що з цим віршом можна трохи попрацювати і залишити такий самий початок, але зробити іншу другу половину:

 

Ми не друзі і не закохані

І немає тяжіння в буденності,

Ти не ловиш мій погляд захоплено

Я не мрію про спільні взаємності.

 

 Їх нема і не буде в подальшості,

 Нас не бачить майбутнє сплетеним,

 Ми живемо у різних реальностях

 Все розкреслене на відємності

  

Доживаєш ти вік свій відведений

Я лише перші кроки ступаю

Половини ми цілої єдності

Та не маємо доступ до раю

  

Ми розведені, ми відділені

Наш перетин це час і неволя

Може вимолим, може випросим

Щоб в другому житті звела доля

 ***

 Ми не друзі і не закохані

 І немає тяжіння в буденності,

 Ми загублені часом і долею

 Половини одної  єдності


Открыть | Комментариев 15

Уява


     Один раз їхала в метро, а на лаві, поруч зі мною сидів китаєць і читав книгу. Паперову звичайну книгу. Він посміхався. Я зазирнула одним оком в його читанку. Дивно так, - палички, закарючки, дивні вигиби – але ж там серед цих ієрогліфів десь заховалося те кумедне від чого він сміявся. І може те кумедне було між рисочкою по діагоналі і якимось закругли ком по вертикалі.

     І стало так дивно – наче перенісся в невідому країну. Ось поруч людина – така сама як ти, але її бентежать не Л чи А, або коми з крапками – її уява перероблює оці палички і саме від них отримує інформацію і задоволення.

     Боже ми ж зовсім різні, - промайнула думка. Ми наче з інших планет. У мене є 36 букв, а в нього декілька тисяч символів. Мене бентежить їх комбінація, а він за символом бачить цілу подію. Ні, може ми і не з різних планет, але ми з різних стихій. Ми – я і він живемо на землі, тільки він живе у воді, а я на суші, чи навпаки. А так начебто були разом в метро і сиділи на одній лаві….


Открыть | Комментариев 17

Весняне…про закоханість


 Захотілося поговорити про закоханість.

 Мені подобається цей стан. Про щось мрієш, від цих думок стає якось тепло і трохи незручно – наче всі ці навигадувані картинки, насправді, у всіх на очах втілюються у життя.

 Потім перебиваєш себе, вертаєшся до реальності. А потім знову таємно мрієш, і коли фантазії доходять до якогось утопічного піку, закоханість починає вщухата.

 Мій утопічний пік – це та-там одруження. Не знаю, на фіга в романтичній історії треба це одруження, але як є так є. І коли після «одруження» далі мені вже ліньки щось уявляти – от оце і є початок кінця моєї закоханості.


Открыть

Чому зникла «Територія А»


 Не знаю, як хто. А мені дуже подобалась ця музична передача. Дивилася її майже кожен день і чекала новеньких виконавців, з задоволенням слухаючи пісні, які сподобались.

Так, майже всі кліпи були кривеньки, але ж особисто в мене претензій щодо цього не було. Я розуміла, що це все наше, таке як є. Якась незграбність, наївність, простакуватість. Але від усього цього відчувалась сильна енергетика. Воно все було живе, і самостійне.

Скільки виконавців, скільки несподіванок. То було класно.

Авжеж, якби вона існувала досі, то нема сумнівів, що і кліпи були б  з часом більш крутіші, і автори і виконавці, як то кажуть вилюдніли б.

Але разом з цим – проривалися б дилетанти, нехай з дешевими кліпами, але власним обличчям, своїм стилем, своїм талантом, що не замінити вартістю кліпа, та розміром грудей, або відсутністю одягу та наявністю прибамбасів.

«Територія А» - то було драйвово. І взагалі, деякі українськи групи, я так вважаю, існують зараз, лише завдяки тому, що у свій час у них була ця сама «Територія А».

Так, я вважаю, що до цього часу на нашому ТВ більш нічого крутішого не було, ніж ця програма.

Вибачте, але людина завжди бореться за свободу. За свободу у всьому. Нас слухачів лишають можливості альтернативи. Нам не дозволяють слухати іншу музику, нам не дозволяють побачити народження нового таланту, нам не залишають вибору звернути наліво, чи направо. Гроші, як перепона вивалюють на наші бідні вуха лише «розкручену попсоту».

«Територія А» - була острівцем свободи. Його затопили, і залишили в полоні нав’язливого шоу-бізу.


Открыть | Комментариев 13

Сміх над знеславленням...


      

    В Інеті можна знайти доволі багато відео, де п’яна дівчина або хлопець, буквально стають на вуха, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння.

    Авжеж це все  здається дуже смішним, особливо якщо героєм такого ролику, є якась молода дівчина, пристойно одягнута, з пристойною фігурою. Спостерігаючи за чиїмось знеславленням, стає веселіше.

    Мені так теж здавалось. А потім я замислилась – а чи це правильно? Чому не весело, коли «видає на гора» якийсь бомж, чи дядечко у віці. Так ні, - весело саме тоді, коли пристойна на вигляд людина, на твоїх очах губить своє достоїнство.

    А от тоді питання. Ну, як то кажуть «від тюрми да від суми не зарікайся» - в житті може ж відбутися так, що на цьому місті можна опинитися самому. Безпідставно, тупо, випадково.

    Ну там погано стало, алкоголь неякісний, зурочили, «важка рука». Ну все ж може бути.

    І тоді якась «добра душа» зафіксує на своєму мобільному твоє «падіння», кине в інет таке відео, заради жарту, - а що тоді? Це ж огидно, особливо, якщо людина не алкоголік, не закінчена пиятика. А якщо тебе впізнають знайомі чи родичі? Що тоді людина відчуває? Сором, безвихідь.

    Від цих думок стає якось неприємно. Може та людина, яка відзняла відео та розмістила його в інтернеті, набагато гірша ніж той кого вона знімала. Але цього ж ніхто не побачить.

    До біса такий гумор, такі веселощі. Насамперед, іноді треба думати, а чи є ти, насправді, таким ідеальним, щоб сміятися над чужими помилками та знеславленнями.

 


Открыть | Комментариев 5

Сьогодні відкрила тут блог. Мета – спілкуватися українською мовою


 Хоча в мене вже є на іншому ресурсі блог, але там я на 99% спілкуюсь російською. Ну і взагалі на російській я в звичайному житті  розмовляю, мрію, думаю.

 Чому? Я типовий представник того класу людей, які народились та вивчились в Києві у 80-90-ти роки.

 Але це не означає, що мені не хочеться, щоб рідна мова була більше присутня у моєму житті.

 Україномовний блог – це спроба набути практики. Знаєте, щоб спілкування, думки не були написані сухою книжною або газетною мовою. Тому буду намагатися освітлювати різні теми – щоб набути досвіду легкого розмовного спілкування.

  Буду рада, якщо в мене з’являться однодумці, які теж бажають віддотичи свої знання з української мови. Якщо ні, то буду, як то кажуть «сама себе с Новым Годом!» :)))))))

 

P.S Може це і неважливо, але дублювати свої записи зроблені тут я більши ніде не збираюсь.


Открыть | Комментариев 2

Отакої – все не так , як здається


 Якось ми з чоловіком міркували на тему, а чи змогли би ми стати переможцями у грі на кшталт «Любовь с первого взгляда».

 Я сказала, що так. За роки спільного життя, я вже, напевне, знаю його смаки та уподобання. І, наприклад, на запитання, який ти любиш напій, я б відповіла – «зелений чай».

 Тоді у відповідь я почула несподівану для мене репліку – «Да, не люблю я цей зелений чай. Я його п’ю, але тому що це звичка, якщо хочеш – вранішній ритуал. А так мені більше подобається кока-кола, хоча я її майже і не вживаю»

 Смішно. Скільки разів ти говориш про свої начебто уподобання, але не тому що так є насправді, а тому що це звичка, тому що це доступно, або так прийнято»

 Напевне, зазирнувши глибоко у себе, можна прийти до висновку, що ти зовсім інша людина, ніж зазвичай подаєш  про себе інформацію»


Открыть

На прикладах….


 В третьому класі, коли мені було років 8-9,  наш класний керівник, нам усім своїм учням  купила брошурки про  небезпеку куріння. Там, здається було аркушів 30. Там і малюнки були і приклади і настороги. Тоді в дитинстві я мала впевнену думку – «Я ніколи не буду курити».

 Але пройшов час …Що я маю – я курець зі стажем.

 Можливо, якби я побачила антитабачну компанію ще декілька раз -  у років 13, 14, 15, 16, 17, 18, маю на увазі  саме тоді, коли відбувається процес активного подорослішення, то я не впевнена, чи  не змінила б я ту дитячу думку, і врешті-решт не стала до лави прихильників сизого диму.

 Коли я казала про те що «якби я побачила, ще кілька антитабачних компаній», - то я мала, на разі, приклад американців. Якось вони були в Києві і не просто пропонували перехожим обміняти цигарку на цукерку – там окрім іншого були страшні наглядні приклади – пластикові плакати, як для уроку біології, гіпсові муляжі внутрішніх органів поточених табаком, гірка вдаряючи у мізки статистика з намальованими могилками та кашлюючими чоловічками….Все це вражає, і на мій погляд виявляється більш дієвим для підростаючого покоління, ніж просто заклик «Куріння шкодить здоров’ю». У 15-18 ти про здоров’я не думаєш, воно в тебе, як факт, і крапка. То все інше потім, потім….

 Так от, - я вважаю, якби більшість наук використовували приклади, то я чомусь впевнена, у них було б більше прихильників.

 Чому, коли ми вивчали алгебру нам жодного разу не пояснили, де саме застосовуються ці складні функції, лямбди, та ступені. Так, до якогось класу в підручниках були намальовані яблука, труби з басейнами (пам’ятаєте таке - за стільки-то годин стільки-то води вливається, а через іншу трубу стільки-то виливається), хлопчики зі зловленими рибками. А потім зась – щось рахуєш, рахуєш. А до чого воно все?

 І так в багатьох інших випадках. Коли розповідають про економіку – сухо по книжному, з тієї економіки зиску 0,0  - бо вона якась далека і нежива, наче сама по собі. Якби те саме, без навергелюання купи термінів і купи тексту, але з прикладами – було б краще, і цікавіше, і як результат – зрозуміліше.

 Так можливо і з нацією. Щоб розуміти – хто ти, чому ти – треба бачити приклади. В цьому випадку можливо – це відчувати, що твоя нація має гідність, має повноцінну історію, має своїх героїв, митців, особистість, да хоч навіть таку дрібницю - якісну національну кухню. Щоб, дійсно недорого, смачно. Щоб можна було купити червоного борщу, а не бурди в пластиковому стаканчику, щоб свіженьких пампушок з часничком, ситних домашніх налисників, а не по фасованих «родичів пельменів».

 Ох, ці приклади….


Открыть | Комментариев 2




Содержание страницы

Календарь
Ноябрь
ПнВтСрЧтПтСбВск
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
ОБОЗ.ua